|
Вітер часу невпинно перегортає сторінки
історії. І хоча проходять роки, сповнені щоденними турботами, та пам’ять
про війну, яка тягнулася десять років в Афганістані, не вмирає.
Війна. Хто пережив її, той знає, скільки горя
і страждань, людських трагедій і страхіть принесла вона всім. І кожен, хто
пройшов цю війну, став часткою Афганістану, його землі, що так ніколи і не
змогла увібрати всієї пролитої на ній крові.
Афганістан... У брежнєвську добу агонії
розвинутого соціалізму в наш лексикон чорним тавром впеклося це лунке, як
постріл із-за рогу, слово. Для тисяч українських родин воно назавжди стало
грізним знаменом біди, символом невгамовних душевних мук і невтішного горя.
Навіть на могильних плитах довго забороняли
писати справжню причину загибелі, байдуже посилаючись на інтернаціональний
обов’язок,
від чого вмить посивілим батькам було вдвічі важче.
Найбільш масштабною і трагічною з локальних
воєн була війна в Афганістані. Вона розпочалася 25 грудня 1979 року і
закінчилася 15 лютого 1989 року. Війна в Афганістані тривала 3340 пекучих
днів і холодних ночей. У цей період кожної доби гинув один і отримували
поранення два вихідці з України, а всього більше ніж 600 тисяч радянських
воїнів пройшло через афганське пекло.
Братня допомога Афганістану для СРСР
коштувала близько 14,5 тисяч загиблих, 36 тисяч поранених, 300 воїнів, які
пропали безвісти, 5 тисяч покалічених. Не повернулися з війни 3290
військовослужбовців.
Проблеми війни в Афганістані не знайшли і
понині достатнього висвітлення. Залишаються нерозкритими причини війни, її
підсумки, уроки і висновки. Афганська війна дійсно була несправедливою, але
вона не була загарбницькою. Обмежений контингент радянських військ у
Афганістані не був окупаційною владою, особливо якщо враховувати обсяг
наданої економічної допомоги і проведених робіт щодо розвитку соціальної
інфраструктури країни.
Сьогодні вражає гірка правда про те, як в
роки загального миру серед гір далекої країни проливали кров наші дев’ятнадцяти-двадцятилітні
хлопці, які не встигли в цьому житті ще майже нічого, які тільки вступали у
велике доросле життя.
Про цю війну і про її героїв будуть пам’ятати
не тільки ті, хто були її солдатами. В нашій пам’яті назавжди залишиться
Олексій Андреєв, вічно молодий симпатичний хлопець з нашого українського
села. Його немає з нами, але він завжди житиме у наших серцях.
Олексій Андреєв народився в с. Ілляшівка. Як
і його ровесники, навчався в Кутянківській загальноосвітній школі, потім
було Острозьке ПТУ № 28, в якому у 1984 році здобув професію
слюсаря-ремонтника. Коли виповнилося 18 років, був призваний до лав
Радянської Армії. Проходив службу в Демократичній республіці Афганістан.
Було немало боїв, важких переходів. Всі
труднощі Олексій переносив гідно, не скаржився на долю, мріяв повернутися
додому. 19 січня 1986 року, за кілька місяців до демобілізації, Олексій
Андреєв, виконуючи бойове завдання, загинув.
Олексій Миколайович Андреєв посмертно
нагороджений орденом Червоної Зірки.
136 наших земляків-мешканців Острозького
району брали участь у цій неоголошеній війні. Повернувшись на рідну землю, в
нашому місті воїнами-афганцями була створена організація ветеранів
Афганістану, головою якої є Володимир Феліксович Гурніцький. І саме цією
організацією у нашому училищі була встановлена меморіальна дошка пам’яті
воїна-інтернаціоналіста Олексія Андреєва. Учні групи № 15 провели
позаурочний захід на вшанування пам’яті воїнів-інтернаціоналістів, загиблих
і зниклих безвісти, та поклали квіти до меморіальної дошки колишньому учневі
училища О.Андреєву. |
